Чи чекати другого пришестя Януковича через медіа?

Інтерв’ю Андрія Портнова на телеканалі ZiK активізувало дискусію про заходи санації інформаційного простору та протидію інформаційній агресії Росії. Але питання набагато ширше.

Якби журналістика в Україні була суб’єктом, а не об’єктом, навіть не політичного процесу, а політтехнологій, такого питання б не виникало. Адже існують загальноприйняті журналістські стандарти, основні принципи редакційної політики, над усіма цими документами – законодавство і,головне, Конституція України. Згідно з ними, заборонено пропагувати нетерпимість, закликати до повалення існуючого ладу і т. ін. Останнім часом у законодавство введено низку обмежень задля захисту нацбезпеки й територіальної цілісності нашої Української держави. Здавалося б, цього достатньо. І дійсно було б достатньо, якби медіа-майданчики не поєднували функції суто журналістські з функціями піару. Це йде на користь там, де чітко прописані межі, завдяки чому аудиторія розуміє: ось це – інформаційна програма чи текст, ось це – реклама, це – іміджевий матеріал. Натомість ми бачимо в ефірі персону, котра начебто цікава телеканалу та, гіпотетично, його аудиторії. Але ми не можемо бути упевнені, що персона не проплатила ефір і що більші вигоди від появи у телепередачі отримає канал, глядач, а не сама персона. Причому у даному випадку журналіст міг керуватися абсолютно професійними намірами: дати можливість викласти іншу точку зору, ініціювати дискусію і т. ін. Але сам політик мав на меті, приміром, нагадати про себе, протоптати стежку для повернення у медійний простір і т. ін. У результаті, складно визначити, хто ким маніпулює. Однак, можна сказати напевне,що не журналістика робить політику, а навпаки, політтехнології бавляться журналістикою. З огляду на це, і реакція громадських активістів на появу певних фігур у ЗМІ є не стільки виявом думки громадськості (чи прошарку громадськості), скільки контрдіями одних політичних сил щодо інших політичних сил на медійному майданчику. У свою чергу, це є наслідком, скажемо так, млявості у встановленні винних у тій ситуації, котра склалася в Україні. І тут також «грають» політичні інтереси, котрі зумовлюють політтехнологічні вияви, у тому числі, й у сфері медіа. В ідеалі, журналіст має керуватися актуальністю. В Україні журналістика занадто залежна від політтехнологій, щоб неухильно дотримуватися цього принципу. Так виникає замкнене коло: якщо не запрошувати в ефір окремих осіб, це є вияв громадянської позиції,котра не завжди збігається з редакційною політикою. Те, що журналісти дедалі частіше виявляють громадську позицію, свідчить як про прагнення української журналістики бути суб‘єктом політичного процесу, так і про глибше проникнення політтехнологій у суто журналістський процес. Низка скандалів: Сасс, Руно, Влащенко, — цьому є доказ. У передвиборчий рік політтехнологічний тиск на журналістику і журналістів посилюватиметься по експоненті. І тут своє слово мають сказати журналістські профспілки. Зрештою, можливо, ця боротьба буде корисною і породить чіткі й зрозумілі правила, аби під час політичних ротацій не зазнавали змін теми й гості ефірів.

Для того, щоб виписати чіткі заборони для одіозних політиків, потрібно насамперед визначити чіткі критерії одіозності. Інакше заборони стануть черговим інструментом дляз’ясування стосунків між політиками, політичними силами та групами упливу. А журналістика стане ще більш залежною від політтехнологій. Й одного не чудового дня після якихось виборів ми побачимо на екрані знаного державника Віктора Хведоровича.

Лілія Брудницька, експерт Центру структурної політології «ВибіР»

Читайте также:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *