Останні тренди: досить балачок (коментар свіжих рейтингів)

1. Лідерство партії “Батьківщина” є закономірним. “Батькивщина” залишається підкреслено лідерською партією, можна навіть сказати, персональною політсилою. Все, що потрібно нині від Юлії Тимошенко для утримання свого рейтингу, — мовчати і стримуватися. Прем’єрство Юлії Тимошенко у багатьох асоціюється із періодом “оранжу”, коли Україна була вільною та успішною, тобто, зі славним минулим. Вона постраждала від Віктора Януковича, отже, близька й тим, хто не задоволений діями чинної владної команди, але проти “старих” (під якими маються на увазі “регіонали”). Окрім того, спрацьовує психологічний чинник: вона — жінка, у нестабільні часи навіть чоловікам іноді хочеться отримати захисту у жінки. Тактичне завдання для Тимошенко нині — стабілізувати свій електорат так, щоб його за будь-яких умов не “переманили”. Для цього потрібно утримуватися від передвиборчої конкретики, обмежуватися загальними гаслами та висловлюватися винятково з іміджево безпечних чи прибуткових тем. Це Тимошенко і робить. Головний козир “Батьківщини”, окрім самої Тимошенко, — розвинена мережа регіональних організацій партії. Наскільки відомо, “тимошенківці” намагаються захистити ці організації від зазіхань інших політсил. Завдяки тривалій присутності у політикумі та досвіду, Тимошенко і “Батьківщина” сформували собі нішу, звідки можуть спокійно утримуватися від різких чи необдуманих заяв, як і від зайвих емоцій. На тлі знервованості більшості інших політсил це виглядає респектабельно як для зовнішніх партнерів, так і для більшості поміркованих українців. Окрім того, Тимошенко “застовбила” такі довгограючі теми як земля і тарифи ЖКГ, примудрившись включити їх до свого бренду. Тож нині й має проміжний успіх. Який, утім, поки не пройшов перевірки на міцність.

2. “Слуга народу” користується високими симпатіями з тієї ж причини, що люди хочуть позитивних емоцій чи бодай якісного шоу: коли вже політики не в змозі виконувати свої прямі обов’язки, нехай хоч побавитися з них. І, звісно, для забавки краще обрати професійного актора, який гарантовано буде смішити на високому (як для публіки) рівні. Водночас успіх “Слуги народу” окреслює й інший важливий тренд українського соціуму — тугу за професіоналами. Кричущий непрофесіоналізм, кумівство та корупція настільки масштабно шкодять Україні як державі, що у суспільства наростає протест. Він є глухим, бо чітко сформулювати вимоги у даній ситуації неможливо, тож і виявляється у такий спосіб: коли вже політики стають блазнями, то хай професійні актори йдуть у політику.

3. Наразі я не бачу передумов для об’єднання націоналістичних сил. Навпаки, змагання між ними за електорат загострюється, що продемонструвала бійка між “радикалом” Ігорем Мосійчуком та “свободівцями” на Тернопільщині, на засіданні місцевої ради. У правій електоральній ніші затісно. Радикальна партія, погнавшись за респектабельністю, втратила позиції у правй ніші й опинилася де факто на роздоріжжі, тож намагається туди повернутися.

Але поточний період, свого роду, конкурсний відбір. Рішення про передвиборчий альянс ухвалюватимуть ті праві сили, котрі пройдуть його. Себто, зможуть швидко накачати собі рейтинги. Це передовсім “Свобода”, “Правий сектор”, “Національний корпус”, “ДІЯ”. Між ними можливі ситуативні союзи, але вони розуміють, що у парламенті або розчиняться, або розколються на дрібні групки без будь-якого впливу. Ми забуваємо про “Народний фронт”, який агресивно зазіхає на праву та навіть ультраправу ідеологічну нішу. Можливо, він і консолідує якісь праві сили, як-от той же “Національний корпус”, але інші занадто дорожать своїми брендами, аби піти на злиття.

4. Українські ліберали нині в очевидному електоральному програші, оскільки політична ситуація розжарена нестерпно. Нині помірковані гасла не лише ігноруються, вони миттєво тавруються спритнішими політичними опонентами як занепадницькі, зрадницькі, боягузницькі. Лібералізм переживає в Україні найгострішу кризу з часів СРСР: в умовах фактичної війни не до дискусій. Але є й ширша причина: люди прагнуть від політиків, насамперед, дій. Будь-яка дія, хай і з негативним результатом, краща за розмови. Оскільки помірковані та ліберали асоціюються переважно з балачками, вони й не набирають собі балів.

5. Феномен топової позиції Анатолія Гриценка — віддзеркалення успіху Юлії Тимошенко. Де факто він є “Юлею у спідниці”, бо опонує Порошенку, мало говорить про свої програми чи наміри, натомість завжди аргументовано, з мінімумом емоцій, реагує на такі події, як панамський чи інші скандали, пов’язані з чинною владою. На відміну від Тимошенко, у Гриценка відсутній негативний політичний досвід. А партія “Громадянська позиція” досі не помічена у великих скандалах. Якщо коротко: Гриценко заспокоює тих, хто хоче не розваг чи шоу, а спокою. У чомусь він нагадує Віктора Ющенка зразка 2002 року, тож симпатичний тим, хто ностальгує за “оранжем”.

Лілія Брудницька, експерт Центру структурної політології “ВибіР”

Читайте также: