Суб’єктивно про закриття кулуарів

У Верховній Раді знову заходилися впорядковувати життя-буття журналістів. Зокрема, кулуари закрити хочуть. Спільнота обурена. Але – не вся і не одностайно. Одні погоджуються, що не потрібно до парламенту впускати всіляких фріків, і журналісти нехай самі фільтрують. Інші розхвалюють принади майбутнього прес-центру на третьому поверсі.

Що ж, скажу своє слово і я – багаторічна прихильниця Верховної Ради, котра всякого у ній надивилася. По пунктах.

  1. Ми працювали у режимі «тільки третій поверх», коли у парламенті відбувалися засідання у закритому режимі. Досвід показав, що на третьому поверсі всі журналісти, навіть постійні з постійних, не розмістяться. Там просто немає для цього умов. Відтак у нас буде у цьому сенсі клон Держдуми РФ.
  2. Навіщо закриватися саме нині? Згадую скандал з журналістом «Цензор.нет» Іваном Марусенком і народним депутатом Олександром Пономарьовим. Пономарьов на розгляді представлення на знаття з нього недоторканності висловився проти журналістів. Тоді Регламентний комітет схвально поставився до його позиції, розділив її. Чому б цьому ж комітету не почати втілювати у життя бажання Пономарьова, котрі, до слова, збігаються з думками чималої кількості депутатів? Така собі «ответка» Марусенку та іншим. У якій, свідомо чи ні, беруть участь ті журналісти, які виступають за самофільтрацію.
  3. Я категорично проти самофільтрації. По-перше, таких випадків, коли журналісти завдають шкоди депутатам, за всю історію Ради хіба що один назбирається. По-друге, робота журналістів не гризтися між собою, не виявляти «ворогів депутатства» чи «фріків» (за якими критеріями?), а висвітлювати. Фільтрувати потенційно небезпечних, підозрілих, — це є функція працівників ДСО. І вони її добре виконують, якщо досі жоден навіть псевдожурналіст не зірвав дах з Ради та не покалічив нікого з депутатів.
  4. Фріки в Раді. Так, ці панянки та пани, що чіпляються до депутатів із безглуздими запитаннями, заважають справжнім журналістам, бо знижують авторитет журналіста. Але ж депутати охочіше відповідають саме на безглузді запитання! Інакше чого б ті фріки ходили до кулуарів? Натомість отримати компетентний фаховий коментар депутата про свій чи профільний законопроект – оце морока! І «послати» можуть. І «посилають». То хто ж стимулює фріків у Раді: журналісти, що, захекавшись, відшукують бодай когось, хто може розтлумачити свіжоухвалений закон, чи депутати, які охоче спілкуються із фріками? І чи не здається вам, що депутати є достатньо дорослими, аби самостійно відрізнити фріків від журналістів?
  5. ЗМІ є важливою складовою громадянського суспільства. Хто вчився в Інституті журналістики, ті це добре засвоїли. Якщо Верховна Рада хоче закритися, це є крок до сакралізації парламенту. У парадигмі «демократія – громадянське суспільство» жодна закритість, тим більше – сакралізація, неможлива. Отже, закритість від журналістів, хай і від фріків, — це закритість як вона є. А закриваються тоді, коли хочуть щось приховати. У даному разі, приховати, напевне, кнопкодавство і порожнечу. У сенсі очікуваних поправок до Основного закону восени, приховати кнопкодавство – логічна мета. І не стільки від журналістів, скільки від представників громадянського суспільства.

P.S. Мої колеги та друзі знають, скільки років налічують мої стосунки з Радою і з якою повагою, попри все, я ставлюся до Ради. Але останнім часом парламент перестав бути цікавим. Що, як дехто хоче насправді приховати порожнечу у кулуарах? У такому разі, Рада остаточно ризикує перетворитися на сервісну структуру. Якщо ми цього хочемо – що ж, будь ласка. І ще одне. Досі жоден народний депутат, який повівся до журналіста неетично, не зазнав навіть словесного осуду. То чи не виписати спочатку або й синхроном правила поведінки й для депутатів?  Бо, коли чесно, то треба захищати журналістів від них, аніж їх – від журналістів.

Лілія Брудницька

Фото прес-служба ВР

Читайте также: