Ніч Незалежності

У ніч з 24 на 25 серпня, доки не викотився майже повний Місяць, ми ходили дивитися на зірки. Ми так робимо вже 27- раз.  Узагалі-то у місті не дуже й побачиш ті зірки: і штучного світла забагато, і неба мало. Так, клаптики між бовванів новітніх хмарочосів та приземкуватих «печериць» старої забудови.

Та тут, на занедбаному стадіоні небо розкидалося без меж. Десь бабахкали заборонені салюти. А ми дивилися на зорі. Тому що, коли дивишся на них, віриш – все буде добре, ми ще поживемо щасливо довго и заможно у справді вільній Україні.

-С какой независимостью?! Какая независимость, если мы зависимы от всех кругом!!! – повз нас пробігла дівчина. І збила нашу мрійність. Згадалося все: війна і вибори, тарифи на газ і ціни, внутрішній розбрат і зовнішні зради.

-Вибачте, отам, біля Марсу, то Юпітер?

До нас звертався похилий чоловік, здається, у спортивному костюмі (на стадіоні темно, для зіркового неба – саме воно, а для бесід із незнайомцями трішки сюр). Марс вже віддалився від Землі, але ще залишався червоним та яскравим. Я праворуч від нього, низько над обрієм, майже на одній лініі, дійсно, світила зірка. Лимонно-жовта, невеличка, та гарна. Тепла якась, порівняно з кривавим Марсом.

-Ні, то Сатурн. – заперечили ми, бо ж підготувалися до споглядання зіркового неба. Навіть сузір’я деякі розрізняли.

-Юпітер, – чомусь дратівливо відгукнувся дідусь.

Ми промовчали. Дідусь не йшов. Пішов по стадіонному колу, задерши голову. Знову став біля нас.

-А, може, і Сатурн. Два тижні не виходив, не знаю.

-Це так важливо, Юпітер чи Сатурн? – поцікавилися ми. Просто йти ще не хотілося, а далі мовчати було не ввічливо.

-Треба знати. – вперто сказав він. – От не знають, що з Україною робити – звідси і всі біди наші.

-Хто не знає? – тепер розмова неабияк зацікавила нас.

— Ми. Ми всі. Далася нам та незалежність, та ми ж і не знали, що це таке, бо – раби, діти рабів, онуки і правнуки рабів. – здається, у діла накипіло.

-Але ж козаки….опришки…Кармелюк і Коліївщина…

-Вони зрештою загинули. А вижили та помножили свій рід пристосуванці. От і не знають, що з Україною робити, за порадами і грошима по світах бігають.

-Але ж, діду, у нас агресія, он який страшний сусід….

-Ви ніколи не думали, що за такого сусіда нам треба дякувати Богу?

-Як це?!

-А так. Кого батьки люблять, того виховують. Чим губить Україну Росія? Грошима. Та не засипає нас інвестиціями, як порядна країна, скажімо, а закидує гачечки користолюбства. І клюють. Ой же ж, як клюють! І клюватимуть. Користолюбство зверху породжує те ж і щаблями нижче. «Своя сорочка» перемагає, а у «своєї сорочки» не може бути думок про державу, як і самої держави. Доки ми обиратимемо тих, хто клює на золоту наживку, доти нас Росія і шматуватиме.

-Та у нас же нині партнер який – США…

-Партнер. Друг. Старший брат. Хто завгодно, та не батько і мати. Отже, Штати мають від дружби вигоду. І вигоду більшу, ніж ми.

-Та яку ж? Ми бідні, не потужні…

-Ха! Територія у географічному центрі Європи, перехрестя усіх мислимих торгових шляхів – такий вигідній геополітичний плацдарм, що, коли б наші керманичі не продавали неньку-Україну взроздріб, то Штати нам би золотом шляхи вимостили. Зауважте – добровільно.

-Та вони ж мостять…

-Занадто дешево. При тім, зважте, у нас колосальні природні ресурси та працьовиті люди. Коли б наші керівники не так крали, то українським золотом можна було б Хрещатик вимостити.

-Усе-таки, Штати демократична країна, з ними маємо перспективу.

-Так, маємо. Нині. А раптом у Штатах до влади прийде ворожий до нас президент? Або такий, якому на Україну плювати? Що тоді – шукати нового господаря? Тож я і кажу: раби, діти й онуки рабів. Жоден господар, навіть найледачіший, не довів би оселю до такого, як наші вожді – Україну. Е-ех!

Говорити більше не хотілося. Зоряне небо раптом перестало були чарівним склепінням. Мрій — не мрій, зірки не допоможуть. Та йти з таким осадом на душі – теж.

-Не може бути, щоб така безвихідь, – нарешті озвалися ми.

-Може. Тому й тікають. – сказав дідуган. – Хто не засвоює урок, того Вищі Сили лупцюють щоразу боляче. У нас було кілька Майданів – а обираємо не тих. Самі пошуміли на Майданах, владу віддали, — і гайда на шашлики. А за владцями пильнувати треба. Був веселий, романтичний Майдан. Шанс профукали. Був Майдан кривавий, кров’ю политий заради нового шансу України, — профукуємо.

-І що, так завжди буде?

-Звісно, ні. Колись…Зараз ніч. Ніч незалежності, і ви всі сліпці, нічого не бачите….Он Марс. Йому байдуже, хто поряд: Сатурн чи Юпітер, бо Марс іде своїм шляхом, а ті планети – своїм.

-До чого це?

-До того, що коли знайшов свій шлях – все буде на краще. А доки йдеш не своїм шляхом, то і біди множаться..Колись українці стануть іншими. Дбатимуть не лише про себе, але й про ближніх, і не на словах і в камери, а на ділі. Будуть цінувати свою землю, своїх співгромадян, будуть писати справедливі закони та виконуватимуть їх. Колись благо для всіх стане найголовнішим, бо благо тільки для себе може раптом скінчитися, а коли благо для всіх – то воно назавжди. І от тоді не буде користі красти. І не треба буде воювати через мову чи релігію, бо не буде потреби: українці любитимуть свою землю і славитимуть її всіма мовами, і молитимуться у всіх церквах, навіть московських, за процвітання України. Бо знатимуть – їхні діти й онуки тільки так житимуть шасливо і заможно. Українці – це потужна сила. Лише за однієї умови – якщо вони разом. І коли ми станемо такими, то і наші партнери, і наші вороги поважатимуть нас. Бо ми господарюватимемо на своїй землі так, як вважаємо за потрібне. Колись так буде. Неодмінно. Адже з України, погнобленої і розшматованої, почнеться Нова ера.

-А ви філософ….Як же звати вас?

-Тарас…

Лан Ліс

Читайте также: