Смугастий чорний кіт.  Основні тенденції 2022 року

Перший тиждень 2023 року минув. Час випірнути зі святкувань та обстрілів, оцінити минуле и, за можливості, майбутнє.

Війна без оголошення війни

Спостерігачі стверджують, 2022 рік розколовся надвоє: до і після 24 лютого. Подієво – так. Але на рівні тенденцій та процесів про агресивні наміри РФ проти України попереджали лідери держав-партнерів. Усі твердження наполегливо спростовувала українська влада як офіційно, так і неофіційно. Після початку бойових дій представники влади, згодом президент України Володимир Зеленський, визнали: знали або здогадувалися, та не попереджали, щоб не спровокувати паніку та не обвалити економіку. Тому на рівні тенденцій та процесів озвучуване та анонсоване (у тому числі, президентом РФ у зверненні до народу Росії) просто втілилося.

Росія розпочала бойові дії проти України 24 лютого 2022 року. Де факто це є війна. Де юре – поки що збройна агресія. У соцмережах періодично озвучувалися тези про необхідність констатувати на офіційному рівні стан війни. Але сторони конфлікту утримуються від фіксації того, що відбувається, саме як війни. Мотиви цього важливо розуміти, оскільки вони, скоріш, визначатимуть як мінімум першу половину поточного року у плані документального оформлення того, що відбувається в Україні.

З боку України – це збройна агресія РФ. З боку РФ – «спеціальна військова операція».

Мотиви Росії могли бути такими:

• «сво» не є війною, отже, не потрібно дотримуватися міжнародних конвенцій (факти численних порушень документують міжнародні слідчі групи),
• на подив, статус дій «сво» дає Кремлю більшу маневреність і водночас мінімізує загрозу надмірної залежності від влади військових (генералітету),
•  захоплення росіянами частин Херсонської та Запорізької областей та подальші маневри (відхід з Херсону) свідчать, що від статусу «сво» Кремль відмовлятися у 2023 році не збирається, оскільки «сво» — ніби на своїй території, для чого захоплені частини українських регіонів були поспішно «прийняті» у склад РФ.

Мотиви України могли бути такими:

• сторона, яка офіційно назве війну – війною, може вважатися такою, котра її оголосила,
• статус «СВО», «збройна агресія» стримує країну-агресора у використанні зброї, хоча погрози застосувати ядерну зброю лунають, вірогідність реалізації такого кроку набагато вища за офіційного статусу війни та стану війни,
• Україна зважає на позицію партнерів, яким вільніше діяти за «сво» — «збройної агресії»: на обсяги збройної та фінансової допомоги це не впливає, а от на ступінь загроз та руйнації України – впливає і суттєво. Саме тому, до слова, на найвищих міжнародних рівнях у констатуючих документах йдеться про бойові дії та збройну агресію, (що, до слова, повторює тактику української влади по спростуванню вірогідності війни),

• але у перші дні 2023 року є ознаки переходу до більш жорстких визначень: у Верховній Раді зареєстровані проекти звернень українського парламенту до ООН, ОБСЄ та інших міжнародних структур, парламентів світу про визнання дій РФ в Україні такими, що зазіхають на суверенітет і державність,
• не виключено, для того, що відбувається в Україні (а раніше відбувалося у Сирії, Чечні, Грузії тощо) буде запропоновано й ухвалено новий термін, що кардинально змінить документально-офіційне оформлення конфлікту.

Бойові дії

Навіть у розпалі обстрілів особисто мене дивувало те, що масштабність і жорстокість дій не відповідають озвученій президентом РФ меті «сво». Висновок із цього єдиний: окрім зондування можливостей української армії та тилових структур, була очевидна мета – залякати українських громадян. Постфактум можна наголосити, що, попри розгубленість перших днів, психологічний штурм українською стороною було з успіхом відбито. Одночасно бої роздвоїлися на три плани:

• військові проти військових (театр бойових дій),
• військові проти цивільних (факти фіксують міжнародні слідчі групи).

Завдяки високому рівню самосвідомості українських громадян, не сталося найстрашнішого – бойові дії не перейшли у план «цивільні проти цивільних», що дало би значні переваги владі країни-агресора. Перевага українських «інформаційних військ» дала можливість домогтися значних політичних результатів у подальшому на тлі фактичної дискредитації російської пропагандистської машини як застарілої та неефективної.   

Після першого штурму і наступу збройна агресія, завдяки звитязі ВСУ та широкій підтримці українських громадян і зовнішніх партнерів нашої держави,  перейшла у позиційну фазу із періодичними загостреннями. Завдяки зусиллям міжнародної спільноти та оперативному розгортанню юридичного та дипломатичного фронтів на зовнішніх плацдармах владо ся звести до мінімуму «військові проти цивільних».  

Блокування та економічні бої

З перших днів збройної агресії економіці було приділено посилену увагу:

• санкції,
• економічні реформи в Україні,
• економічна реакція на санкційні ефекти в РФ.

Показово, що, після кількох невдалих спроб досягти миру (перемовини у Гомелі, у Стамбулі) першим документом, котрий можна назвати умовним перемир*ям, стала зернова угода. Прямого офіційного контакту між Україною та Росією у цьому процесі бути не могло, але варіант посередництва спрацював. Формат зернової угоди (до слова, підписаної міністрами оборони країн-посередників!) спрацював непогано: Чорне море умовно перестало бути загрозою (Одеса залишилася українською), осінній демарш РФ на розрив угоди та на розширення собі простору для маневру було успішно блоковано. Тому, не виключено, приблизно таким буде і механізм нової системи світової безпеки.

Економічні битви тривають і, хоча Кремль заявляє про малозначимі наслідки від санкцій та про зміцнення економіки від них, навіть стороннім спостерігачам очевидно, що:

• імпортозаміщення реалізувати так, як планувалося, не вдалося,
• у сфері високих технологій – прориви у проектах і провал у виробництві (що довела історія з космічним відстехуванням бойових дій противником України – на наше щастя, це провал, та історія з Іраном та «шахідами»),
• для стримування незадоволення у суспільстві президент РФ вимушений був оголосити часткову мобілізацію при збереженні статусу бойових дій в Україні «сво» — одна з версій дивної мобілізації якраз і пов*язує її з каналізацією незадоволення широких мас у потрібному Кремлю напрямі.

2023-й рік для РФ важливий у плані виборів: технологи Кремля, за деякими ознаками, занепокоєні зростанням популярності ЛДПР, особливо після залучення до її лав Юрія Бута. ЛДПР завжди грала на утрованому патріотизмі на тлі економічних негараздів. Економіку РФ екстрено стимулювала валютними іграми за допомогою БРІКС, але у Кремлі розуміють – це тимчасовий захід із короткостроковим ефектом. Якщо Україну фінансово підтримують партнери, то Росія може розраховувати тільки на прибутки від комерційних угод. Якщо угоди укладаються та міждержавному рівні, профіт контрагентів Росії повинен мати не лише грошовий, але й політичний вираз. Тому будь-які економічні ґешефти РФ слід розглядати як стратегічно-політичні, навіть якщо про це не йдеться офіційно.

Від економічних боїв постраждали ЕС та США, де інфляція б*є півсторічні рекорди, але це не рикошет від власних санкцій та від економіко-енергетичних маневрів Росії, як представляє роспропаганда, а свого роду здорова природня реакція на події та процеси, посилена двома роками рецесії як «ускладнення» пандемії ковіду. Тому можна вже говорити, що найстрашніші удари світова економіка витримала.

Але економічні бої стимулювали до політичного блокування: США та Великобританія стали ініціаторами військово-політичного неформального блоку союзників України «Рамштайн» та активізували НАТО, Росія – ОДКБ (утім, без особливого успіху) та БРІКС.  Блокування  — тривожний сигнал та обнадійливий водночас. Чому:

1. Великі політичні блоки – основа для військових блоків, що підвищує вірогідність Третьої світової війни.
2. На рівні цих блоків сили приблизно рівні, що стримує потенційних супротивників від переходу до масштабування конфлікту на рівень світової війни.

Ця хитка рівновага може бути порушена, якщо одна зі сторін винайде зброю нового покоління, котра, в силу новизни, ще не заборонена міжнародними конвенціями. З іншого боку, нині застосування ядерної зброї також не обмежене нічим. Якщо, припустимо, Іран чи Північна Корея зможуть створити ядерну зброю та випробувати її з очевидним успіхом, баланс сил на планеті похитнеться у певний бік.

Звертає увагу «енергетичний мор» України з боку країни-агресора. Тактично це для противника вдалий хід – стратегічно йому ж і шкодить, оскільки удари по енергоінфраструктурі напряму б*ють по цивільному населенню. Але це «нове віяння»: на самому початку «сво» в Україні Росія била по НПЗ та нафтобазах.

Прокачати Китай

Важливим став вихід Китаю у політичну «вишу лігу». Наддержави контактували з Китаєм, китайський чинник був важливим і в політиці США, і в політиці РФ. Офіційний Пекін це влаштовувало. Дональд Трамп був одним із перших, хто відкрито порушив питання про Китай. Нині Китай вийшов з-за лаштунків у політичну вищу лігу, але залишається на комфортній для себе позиції «над ситуацією». Спроби прокачати Китай на предмет більш чіткого позиціонування щодо збройної агресії РФ (що, безумовно, звузило б Сі простір для маневру) шляхом подразнення «проблеми Тайваню» мали перемінний успіх, оскільки дозволили Цзіньпіню зміцнити своє становище у партії та посилити вплив на Росію.

У свою чергу, Кремль старанно відіграє роль молодшого партнера Китаю. Для цього є вагомі підстави.

Операція «наступник»

За деякими ознаками, Путін став настільки токсичним, що його новий президентський термін видається сумнівним навіть прихильникам. У Росії є традиція передачі влади, навіть за демократичних декорацій, від чинного лідера наступнику. Борис Єльцин передав країну Володимиру Путіну. Нині Путін, за деякими ознаками, визначився з наступником. Одним із раундів погодження була зустріч Дмитра Мєдвєдєва із Сі Цзінпінєм. Можливо, певні контакти були у росіян і з американською стороною.

І в цьому є надія для України. Оскільки Путін завжди реанімував свою владу війною (Чечня, Сирія, Грузія), якби він планував залишитися господарем Кремля, жертв серед українців було би більше. Натомість є ознаки втрати ним інтересу до подій в Україні – наступний президент РФ повинен бути «миротворцем».

Так, як і президент США Джо Байден, соратників якого нині відтіняють прибулі у Конгресі республіканці та спікер Кевін Макарті. Мир у світі, досягнення миру та нова конфігурація гарантій світової безпеки – ці досягнення адміністрації Байдена вкупі з економічним зростанням виб*ють усі переваги у республіканців на президентських виборах.

Якщо така домовленість існує або передбачається (чи розглядається такий варіант), сплутати карти на політичному столі може «джокер» — Україна. Військова перемога України була б очевидною перемогою колективного Заходу, але нам постачають зброю дозовано, ретельно розрахованими партіями – виключно для оборони.  Можливо, один з мотивів – операція «наступник». Зовні Путін дає задній хід: офіційне спростування другої хвилі мобілізації, відмова під підсумкової великої прес-конференції, від Щорічного послання Держдумі з офіційним же поясненням «до прояснення ситуації на театрі військових дій».   

Смугастий чорний кіт

Але це може бути також маневром. Якщо Путін планує залишитися при владі, але заморочити колективний Захід начебто планами піти з України і передати владу в обмін на гарантії особистої безпеки, що дасть агресору виграш у часі (час – важливий чинник, Україна + Захід значно виграє у часі у країни-агресора). Цей для Путіна виграш вартий акторської гри «у наступника»: шаленими темпами РФ переорієнтовує та нарощує виробництво зброї та боєприпасів, модернізує збройні сили, освоює нові види зброї, тактику і стратегію сучасних бойових дій. Не забуваймо, у російської армії є досвід кількох воєн, у тому числі, у Сирії, де умови складніші за українські. Отже, за видимого відходу від «сво» Путін може раптово зіграти на загострення: зондування української території проведене, можливості союзників України (і хто насправді нам союзник) – також.

Це розуміють в Офісі президента України, куди поступає інформація від міжнародних партнерів та від української розвідки. Саме тому Банкова різко відповіла на пропозицію Кремля про різдвяне перемир*я. Це розуміють і в США – Білий дім дипломатично висловив недовір*я до можливості РФ дотримати свого ж слова про припинення обстрілів. У російських пабліках тим часом активно поширювалася роз шифровка «перемир*я»: на обстріли вони відповідатимуть, але самі начебто стріляти першими не стануть.

Тому і на Заході, і в РФ повним ходом іде підготовка до світової війни. Показово, що готується і Китай, звісно, у своєрідний спосіб, —  ковідними обмеженнями. Готується і Україна. За цей рік багато чому навчилися цивільні, не лише івійськові, навіть ті, хто виїхав за межі Батьківщини, а також ті, хто просто залишився у країні, — вони є «живим щитом» і найбільшим ресурсом і скарбом України. У 2022 році ми втримали перший – найстрашніший – удар.  Витримали самі. На дипломатичному рівні Україна послідовно відстоює свою суб’єктність, на яку має не лише юридичне, але і моральне право. Але можливості України обмежені, залежність від кількох видів зовнішніх допомог (збройна, фінансова, консультативна), — занадто високі, щоб Україна могла вирішувати самостійно, без огляду на партнерів, яким, власне, вирішувати, де межа між доброю порадою, підтримкою та тиском і стриноженням. Уникнути «ножиць» між країною-агресором та тиском партнерів, при цьому зберегти добрі відносини із союзниками, відстояти свої інтереси і перемогти агресора, — такі завдання вимальовуються для нашої країни на поточний рік. Це надскладний шлях дипломатичних маневрів, міцно залежних від подій у зонах бойових дій. З огляду на те, що протягом 2022 року кілька країн активно претендували на роль посередників (Туреччина, Індонезія, Білорусь), не виключено, що Україні досі вдавалося зберегти хисткий баланс між інтересами союзників та своїми державними у надскладній ситуації силового тиску з боку країни-агресора.

Лілія Брудницька,
ЗамПоліт